Визнання договору недійсним: остання судова практика

Категорія спорів щодо визнання договорів недійсними є однією з найбільших у практиці судів цивільної та господарської юрисдикцій, адже недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Тому, такий спосіб захиститу доволі часто є ефективним і використовується для захисту порушених прав осіб.

Про останню судову практику у цій категоріїї спорів читайте у статті адвоката EVERLEGAL Ігоря Тетері для профільного видання "Ліга.Закон" нижче або за посиланням.

 

 

***

Визнання договору недійсним: остання судова практика

Категорія спорів щодо визнання договорів недійсними є однією з найбільших у практиці судів цивільної та господарської юрисдикцій, що зрозуміло, адже, як відомо усім правникам, недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Отже, за допомогою рішення суду про визнання недійсним певного договору можливо захистити права особи, які порушені таким договором, оскільки ті юридичні наслідки, які, здавалось би, породжені таким недійсним договором, вважаються такими, що ніколи не виникали.

Враховуючи, що тема судової практики визнання договорів недійсними є дуже широкою і не може бути розкрита за допомогою однієї статті, автор зупиниться тільки на окремих, найбільш цікавих на його думку позиціях судів у вказаній категорії спорів.

 

Чи належний спосіб захисту?

Перш ніж заявляти позов про визнання договору недійсним, слід розібратися, чи дійсно таким договором порушено право чи інтерес особи, яка збирається звертатись з позовом і чи буде такий спосіб захисту ефективним. Якщо особа звертається з позовом задля інших цілей, ніж захист порушеного права чи інтересу, зокрема для встановлення преюдиційних обставин або з метою ухилення від виконання зобов’язань, то у задоволенні позову може бути відмовлено.

Так, у своїй постанові від 27.01.2020 року у справі № 761/26815/17 Верховний Суд зазначив, що недійсність договору, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

При цьому, якщо оспорюваний договір є недійсним в силу закону (нікчемним) і саме цією підставою позивач обгрунтовує свій позов, у задоволенні вимоги про визнання його недійсним буде відмовлено.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі № 463/5896/14-ц зроблено висновок, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

 

Визнання договору недійсним, як фраудаторного

Ще зовсім недавно мало хто з правників чув про можливість визнати договір недійсним, як фраудаторний. Однак, останнім часом з’являється все більше судової практики щодо визнання таких договорів недійсними.

Для розуміння, що собою являють фраудаторні правочини, звернемося до висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17 та від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, у яких зазначено, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

У іншій своїй постанові від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18 Верховний Суд зазначив, що в обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані.

Тому усі боржники мають добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц також зроблено наступні висновки. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Також Велика Палата Верховного Суду вказала, що погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

При цьому, у своїй постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц Верховним Судом зроблено висновок, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

Критеріями, які Верховний Суд називає для кваліфікації договору, як фраудаторного, є, зокрема: 

  • відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; 
  • відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); 
  • майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); 
  • майно відчужене на користь пов’язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); 
  • після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

 

Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. 

Аналогічний висновок наведений у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та у постанові Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18.

 

Визнання недійсним договору про відчуження спільного майна, укладеного без дозволу іншого з подружжя

У постановах від 07.10.2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27.01.2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30.03.2016 року у справі № 6-533цс16 Верховним Судом України була висловлена позиція, яка досить довгий час активно використовувалась судами, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

На думку Верховного Суду України інший з подружжя, у випадку, якщо ним не буде доведено недобросовісної поведінки сторін договору, може вимагати виключно компенсацію вартості його частки у відчуженому праві на спільне майно. При цьому, така обставина, що той з подружжя, який відчужив спільне майно і забрав собі усі гроші, може не мати іншого майна, на яке може бути звернено стягнення на виконання рішення суду, яким присуджено відповідну компенсацію, Верховний Суд України чомусь не турбувала.

У кінці 2018 року Велика Палата Верховного Суду нарешті виправила цю помилкову позицію, відступивши від наведених висновків Верховного Суду України, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.

У своїй постанові від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц висловлено позицію, якою доповнено наведений висновок ВП ВС. 

Так, ОП ВС зазначила, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.

 

Визнання недійсним фіктивного правочину

Нерідко адвокати, звертаючись до суду з позовом про визнання договору недійсним на тій підставі, що він є фіктивним, помиляються з такою кваліфікацією оспорюваного правочину.

У своїй постанові від 31.03.2021 року у справі № 201/2832/19 Верховний Суд наводячи критерії фіктивності договору, зазначає, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

При цьому, повертаючись до питання важливості встановлення, нікчемний це правочин чи оспорюваний, у своїй постанові від 13.01.2021 року у справі № 712/7975/17 Верховний Суд зазначає, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Тлумачення ст. 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.

Долучайтесь до EVERLEGAL NewsBox, щоб отримувати актуальні юридичні інсайти щомісяця

We solve your legal issues
However complex they are
Wherever they occur
Whenever you need us